Война на три буквы - Екатерина Сергацкова

У селищі Солотвин я спілкувався з Вітою з Луганська, яка 11 років тому вийшла заміж за місцевого й живе у Франківській області. Вона теж повторює чутки про донецьких амбалів, але потім переключається на жалість до біженців. До неї самої приїхали біженці-родичі. Амбалів серед них немає. У селищі вона бачила одного дідуся з Донецька.

Виникає підозра, що було повідомлення у ЗМІ, яке всіх пройняло, але спроба знайти першоджерело чуток призводить до нескінченної рекурсії.

Так, багато місцевих ЗМІ передрукували ідентичні повідомлення з посиланням на пост письменниці Ірени Карпи, яку важко запідозрити в роботі на спецслужби, а Ірена Карпа, своєю чергою, посилається на маму, яка щось від когось чула. Тобто чутка шириться давно.

Або цей архетип просто показує настрої населення, або при-карпатці та мешканці інших регіонів тільки те й роблять, що випадково підслуховують однакові слова донецьких амбалів — то в Моршині, то у Ворохті, то в Івано-Франківську.

Нахабні біженці є лише приводом. Тому що поїздка по різних місцях показує просте співвідношення: там, де роздавали найбільше повісток без пояснень, були найбільші протести.

Виглядало як загальна мобілізація

— Виглядало як загальна мобілізація, — сором’язливо, опустивши голову, каже працівниця бухгалтерії сільради села Маркова Богородчанського району.

— Ше сего нам бракувало, — сказала кучерява секретар сільради, дізнавшись, що приїхав журналіст.

— А що, на Маркову прийшла скарга? — питає працівниця бухгалтерії.

Село Маркова — одне з ініціаторів протесту в Богородчанському районі. «Ви вже й там були? А ви знаєте, що з Маркової на медкомісії не прийшов ЖОДЕН?» — питав мене в Богородчанах Петро Варшавський.

Населення Маркової — 3 тисячі осіб. Як стверджують у сільраді, в село прийшло 800 повісток.

— Мені що, у мене сина нема, а зять помер, царство йому небесне, — хреститься баба Маруся. — А в сусідки двоє синів і двоє зятів. І кожному прийшла повістка. То є велика капара (лихо. — Авт.).

Повістки за наказом військкомату представники сільради носили від хати до хати. Більшої частини чоловіків у селі все одно нема, всі на заробітках, зате про повістки почули всі жінки.

— Ще всі й не рознесли, а вже натовп був під сільрадою, — каже працівниця бухгалтерії. — Нікого чужого в селі не було! То все наші! Знаєте, як ото баби? Що не зрозуміли, то додумали.

Повістки були не призивні, а лише на медкомісію. Але жінки, розповідають у Марковій, злякалися, що всіх чоловіків, які ще лишилися в селі, можуть «забрати вночі» й село лишиться без чоловіків узагалі. От вони й збунтувалися, не розібравшись.

Подібна ситуація була в інших селах. Протести піднялись у перші ж години після того, як від хати до хати, всім поголовно, почали носити повістки.

— А то розказують, що тут діяла ФСБ, — обурюється Марія Романівна Стасюк, голова сільради Студінки Калуського району.

Марія Стасюк показує мені повістки, але не дозволяє сфотографувати. Це маленькі пожовклі папірці без слова «повістка» чи будь-якого іншого заголовка. Підписуватися треба під фразою «З забороною виїзду з місця проживання ознайомлений». Звісно, це лякає, а усні пояснення посильних сільради мало чим заспокоюють.

Протести у Студінці не були масовішими, ніж в інших місцях, — просто сталося так, що в когось були знайомі в обласній пресі, а тому протести набули розголосу.

— Ви краще поїдьте у Бондарів, там дорогу перекривали, просто це преса менше висвітлила, — переводить стрілки Марія Стасюк. — А щодо спецслужб, то не працює тут ніяка ФСБ, а працює мама і жінка.

Нічого вони не зірвали

У Микуличині Яремчанської міськради чоловіки казали:

— А медкомісії як прийшли, так і пішли...

У Брошнів-Осаді, де розігнали медкомісію, влаштовану прямо в сільраді, вусатий чоловік Сашко й одноногий Міша пояснюють обурення населення.

— Призначили оце нам місцевих фельдшерок, — каже Сашко. — Значить, одна сліпа тебе дивиться...

— А друга глуха тебе слухає, — підхоплює Міша.

Голова сільради Студінки розповідає, як на зборах у голови рай-держадміністрації всі були проти масової роздачі повісток.

— Казали їм: ви можете прийняти по сто чоловіків за день — от і висилайте по сто повісток за раз.

Але військкомати вирішили нахрапом провести медогляд всіх селян за раз. Найгірше — повістки переважно роздавали у вихідні 19 та 20 липня — в цей час іще не було навіть указу президента про часткову мобілізацію. Тому всі й обурились.

У Калусько-Рожнятівському об’єднаному військкоматі усміхнений майор, який чомусь відмовився назватися, теж не визнає помилки. Думає, в кожному конкретному випадку винен кожен конкретний голова сільради.

У Студінці місцеві мешканці вважали, що «головиха не дала повістки своїм родичам», хоча сама Стасюк казала мені, що дала повістку і своєму синові, хоча той пожежник-рятувальник і має бути звільнений від служби.

— А у Брошневі? Там теж голова замішаний, — каже майор.

У військкоматі не визнають своєї помилки. Але надто вже одноманітно «замішані голови сільрад» по всьому регіону.

— А те, що кажуть, що протести зірвали нашу роботу, — неправда. Людям приходять повістки, люди проходять медкомісії.

Не визнавши публічно помилки, військкомати таки змінили тактику. І якщо раніше говорили про «розгоряння істерики» на Західній Україні, нині «істерика» вляглася так само швидко, як і розгорілась.

Військкомати пробували провести медогляди в один захід, зачепили цим усіх водночас — і миттєво спалахнули протести.

Тепер військкомати надсилають повістки потрохи тут і потрохи там. Протести й затихли.

Артем Чапай, Insider

1 серпня 2014

Чи злочин — залишатися живими?

У Запоріжжі триває суд над 41 українським військовослужбовцем 51-ї аеромобільної бригади. Їх звинувачують у дезертирстві. Наприкінці липня вони опинилися на території Росії, після чого росіяни повернули їх Україні.

Нині десантники перебувають у Запоріжжі у військовій частині А1978, яку в народі називають Уральськими казармами.

За версією влади, яку повідомило нам джерело в адміністрації президента, в 51-й бригаді був один слабодухий хлопець, який ходив у ближнє село випивати. Там його стали обробляти сепаратисти і пропонувати здатися в Росію. А він став підбурювати інших.

Версія хлопців не зводиться до «одного хлопця», а охоплює більше аспектів. Ми зустрілись із десантниками, їхніми родичами та адвокатами й спробували розібратися, що насправді сталося з десантниками 51-ї аеромобільної бригади. Зустріч відбувається в Уральських казармах.

Хоч усміхатися почали

Віктор Січкун сидить увесь ранок із дружиною. Волонтерки з Жіночої сотні посміюються з сором’язливості одруженої пари.

Солдати й волонтерки розмовляють передусім про медичні справи. Складають списки. У двох — закриті черепно-мозкові травми. В одного — потягнута зв’язка. Переважно ж солдати в задовільному фізичному стані. Поширені раніше чутки про контузії й опіки у полонених виявилися неправдою.

— Я би кардіограму зробив, суто для себе, — каже Віктор Січкун.

Його дружина розповідає, що у Січкуна ще в мирний час був передінфарктний стан.

— А як медкомісію пройшов?

— А не було медкомісії, — каже його дружина.

Солдати та їхні родички навперебій розповідають. Одному дали 3 години, щоб з обласного центру, де працював, приїхати у військкомат у райцентр. Іншому взагалі дали на збори 15 хвилин. Вони вже стояли на обліку як здорові — і їх, не оглянувши ще раз, відправили служити. Це була «перша хвиля» мобілізації. Всі призвані 9—11 квітня.

— Дениска, а тебе медицинская помощь не нужна? — питає Світлана Василюк із запорізької Жіночої сотні.

Денис Бебнев, який більшу частину часу сидить, дивлячись униз, вперше піднімає погляд і усміхається:

— Хіба що зуби полікувати. А так усе нормально.

— Ну хоть раз улыбнулся, — каже Василюк.

— Він у нас серйозний, — каже Юлія Бебнева, мати Дениса. — Голова сім’ї.

— Теперь они хоть улыбаться начали, — пізніше скаже мені пенсіонерка Валентина Коршенко з Жіночої сотні, також присутня на зустрічі. — Миша Холод, этот мальчик з красивыми глазами, помнишь? Видел, сейчас какой? А то был, как камешек. Вот так зажатый, — показує вона.

21-річний Михайло Холод — наймолодший, заляканий діями прокурорів, пробував тікати, але з ним зв’язався адвокат, і Михайло вчасно повернувся сам. Цей факт адвокат Тарас Дригайло в суді зміг обернути на користь Михайла і проти прокуратури.

Про те, що сталося з солдатами і як вони потрапили в полон, більше переповідають родички та волонтерки — солдати хіба що докидають окремі фрази й уточнюють. Керівництво заборонило говорити офіційно без дозволу Міноборони, а Міноборони дозволу так і не дало.